Отець Дмитро Белей про греко-католицьку церкву в Умані та служіння місту в якому живеш

0
542

БФ “Умань Тумороу” продовжує цикл інтерв’ю з уманчанами про рідне місто.

Про себе
Мене звати отець Дмитро Белей. Я є священиком парохії Собору Пресвятої Богородиці Української Греко-Католицької Церкви (далі УГКЦ) в м. Умань. Мені 31 рік і я є батьком трьох прекрасних доньок – Софійки (6 років), Надійки (4 роки) та Любочки (7 міс.).
Народився в Західній частині України – с. Соколівка, Буський р-н, Львівська обл.
Закінчив соколівську середню школу І-ІІІ ступенів імені отця Володимира Кальби (1993-2004рр.).
Філософсько-богословську освіту (державний диплом магістра теології) здобув у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа (2004-2011рр.).
Після закінчення семінарії виявив бажання звершувати своє священиче служіння на теренах Центральної частини України.
У січні 2012 року був направлений в місто Умань Главою і Отцем УГКЦ Блаженнішим Святославом (Шевчуком).

Щодо історії УГКЦ в Умані
Наша церква існувала тут вже за часів Францішека Салезія Потоцького, можновладного Польського графа. Свідченням цього є найстаріша споруда Умані – величезний П-подібний в плані будинок Свято-Покровського Василіанського Монастиря. Цей монастир граф Потоцький заснував у 1765 році і запросив до нього монахів-василіан. Наступного року тут відкрилась школа, якою опікувалися монахи. Власне кажучи, прибувши на прохання Салезія Потоцького в Умань, монахи зобов’язалися опікуватися освітою та вихованням дітей і юнацтва у власній школі, а також щорічно проводити по чотири місії у самому місті та навколишніх селах. Все це робили 14 монахів, чотири з яких були місіонерами. Керував усім цим процесом, тобто був ігуменом цього монастиря, о. Іраклій Костецький, невтомний діяч та високоосвічена на той час людина.

Через три роки монастир став місцем кривавої різанини, вчиненої гайдамаками, яких, до речі, тодішня Запорізька Січ не підтримувала. Тобто це не були справжні гайдамаки, а, радше, розбишаки, на кшталт сучасних рекетирів. Тоді у монастирських стінах загинуло близько чотирьох сотень учнів-василіан. Згідно переказів, їхні тіла мучителі повкидали в колодязі (існує легенда, що відтоді в Умані й не стало своєї води). Сталося це у червня 1768 року.
Уже восени того ж року монастир відновили. Він перетворився на центр не лише релігійної, а й світської освіти. Проте, його розквіт тривав недовго. У 1834 році цю греко-католицьку обитель ліквідували, а приміщення перейшли у власність місцевої влади. У будівлі монастиря розміщалися шпиталь, міський суд, військові казарми тощо. В радянські часи тут була військова частина, яка звільнила приміщення лише у 1998 році.
Окрім монастиря в тодішньому Уманському повіті було ще 8 (з 12) унійних храмів, але царський режим радянської Росії зрівняв їх усіх зі землею, тобто знищив.

На сьогоднішній день я є першим греко-католицьким священиком в м. Умань за останні 200 років і переді мною стоїть непросте завдання – розпочати відновлення колишньої сили УГКЦ в місті. На жаль, за майже 7 років відновленої греко-католицької діяльності, наша громада й досі не може отримати земельної ділянки для будівництва першого в сучасній історії м. Умань храму УГКЦ. Також це стосується і приміщення Свято-Покровського Монастиря, яке й досі не хочуть повернути історичним власникам.

Щодо кількості парафіян та перспектив на майбутнє
Так, наша громада не є такою чисельною, як, наприклад, УПЦ МП чи КП. Але це головним чином пов’язане з відсутністю власного храму. Тим не менше, свою нішу в уманському суспільстві ми знайшли. На сьогоднішній день нам вдалося нав’язати тісну співпрацю з Обласним міжрайонним центром соціально-психологічної реабілітації дітей в м. Умань (щомісячні зустрічі), Дитячим Садочком (тематичні зустрічі), школою (м. Умань та с. Дмитрушки – тематичні зустрічі), Уманським національним університетом садівництва (спільні конференції), волонтерські організації (різна допомога) тощо. З іншої сторони, є ще куди рости: жіноча колонія, військово-студентсько-медичне капеланство, безхатченки та інші потребуючі.

Про дружбу між священиками різних конфесій
Мали би товаришувати, адже всіх об’єднує Один Господь – Ісус Христос, одне Євангеліє, одна Любов… Та на практиці все залежить від людини. Особисто я відкритий до будь-якого діалогу, не залежно від конфесійної приналежності. За інших говорити не можу, хоча й спостерігається така тенденція.

Про проблеми міста
Головна проблема – це совкове мислення, байдужість та охолола любов (або ж її відсутність взагалі). Допоки ми будемо бачити проблеми в комусь і не відчуватимемо чужого болю, допоки в нашому житті матимуть місце ненависть і злоба, бажання помсти і небажання змінюватися, доти нам (суспільству, народові, державі) нічого хорошого не світить.

Про менталітет містян
Попри багату історичну та культурну спадщину, спостерігаючи та спілкуючись з різними жителями Умані, дуже часто складається враження, що Умань і досі живе совковим мисленням.

Про секрети щасливої сім’ї
Це любов, порозуміння, вміння прощати і просити вибачення, вміння довіряти і слухати, вміння (банально) спілкуватися і спільно молитися, вміння рости і вчитися (вдосконалюватися)…
Усією сім’єю любимо грати різні ігри, виїжджати на пікніки, рибалити, відвідувати родичів, переглядати повчальні фільми/мультфільми, читати, співати, весело проводити час.

Залишити відгук

Please enter your comment!
Введіть Ваше ім'я