Ексклюзивне інтерв’ю із старожилом Володимиром Арановичем: довоєнна Умань, реалії ДСВ, $ по 67 копійок та подорожі у 90 років

0
893

Якою була довоєнна  та повоєнна Умань,  чому недосвідченим курсантам Одеської артелерійської школи довелось самостійно рятуватись з німецього оточення та як на схилі років вирушити в мандри до Австралії. Про це та інше «Вечірці» вдалось поспілкуватись із старожилом, родом з Умані, Володимиром Арановичем.  Чоловік активно пише статті для американських, німецьких та ізраїльських видань та самостійно подорожує між континентами . Деталі в інтерв’ю:

-Розкажіть про себе та своє дитинство?

-Я родився в Умані, 10 жовтня 1926 року, майже 15 років  жив в Умані на Леніна 58, зараз напевно назва вулиці вже змінились. Дитинство в мене було як звичайне дитинство того часу. В школі я не був спокійною дитиною,  Часто  викликали батьків в школу з приводу поведінки. В літній час бігали в «Софіївку», там купались, гуляли. Я дуже любив приєднатись до груп, які приїздили з різних куточків і слухав історію парку. Я її  добре знав ще з дитинства і в мене в пам’яті все це залишилось. В кінці травня 1941 року,  я закінчивши 7 клас, поїхав в Одесу, де поступив в Одеську артелерійську спеціальну школу.  Туди навіть з середньою оцінкою по поведінці  не приймали , а я мав тверду трійку. І завдяки одній з мам, яка мене добре знала, і вона  була членом педагогічної ради в школі, саме вона добилась, щоб мені виправили оцінку.   Я отримав 5 по поведінці та вже щасливий  поїхав в Одесу.

-Чи було передчуття війни в місті?

-Напруга в Умані була вже тоді, тобто ми відчували, що щось буде. І всі про це говорили. У нас в Умані, там де  я жив, на Леніна, далі були військові частини та авіамістечко. Там вже тоді було  солідне скупчення військ. Не знаю чому, адже це не прикордонне місто. І діти цих військових теж займались в нашій школі, 7- середня школа. Я поїхав з міста і через місяць почалась війна. Я вже був  одягнений у військову форму  Одеської спецшколи.

-Розкажіть про своїх батьків?

-Мій батько залишився в мене в пам’яті людиною , яка служила в Катерининському полку.Він ніколи про це не розповідав. Я  це дізнався, будучи в свого товариша по школі у гостях. Там  я висловився ,що  лице свого батька не пам’ятаю. І тато мого товариша розповів мені, що добре знав мого батька. Розповів, що він був присутній, коли мій батько був у відпустці і приїхав в Умань у всій формі Катериненського полку. Туди було важко потрапити, а мій батько там служив.  А потім він поїхав по інших країнах: Німеччина, Франція, Англія.  Скрізь вивчав мови і  знав три іноземних.

Коли його викликали в школу з приводу моєї поведінки і там був вчитель німецької,  вони в дворі спілкувались німецькою. Велика   кількість учнів вслуховувались та дивувались – Як це батько говорить німецькою.

Пам’ятаю в Умані була вулиця Рафаїла Чорного і батько  нам розповідав, що Рафаїл Чорний це його двоюрідний брат,який брав участь в підготовці замаху на П. Столипіна.

-Розкажіть про війну, будь ласка.

-В вересні- листопаді ми знаходились під Одесою. Німець вже обійшов нас з обох боків , а ми сиділи і чекали приказу зверху, про те, чи можна нам їхати звідти . і  нарешті прилетів літак, і приніс нам приказ про евакуацію. А евакуювати школу вже не могли. Німці вже обійшли нас. Курсантів зібрав начальник училища пан Романов і каже всім: «Діти мої, ми оточені і виїхати всім училищем ми не можемо. Добирайтесь самостійно до Сталінграду, хто як може. Дойдем до Сталінграда, значить будемо жити  і поїдемо далі».

З групою офіцерів. 1945 рік

Ось ми групувались по 2-3 людини з відступаючими якимись групами наших солдат і виходили з оточення півтора місяця, поки ми не дійшли до Сталінграда. А на цій ділянці дороги  було все ,і бої і треба було знаходити зброю і сутички з німцями . Нам було 15 і ми самостійно пробивались до Сталінграда.  А потім зібрали всіх живих в Сталінграді і нас відправили далі. Потім закінчив Рязанське артелирійське училище , брав участь в Дні Перемоги.  Потім потрапив в Німеччину на службу. І там були бої, тому що там були загони Власова, з якими треба було боротись.

 Став учасником Параду Перемоги у Москві. Занесений в книгу учасників параду перемоги в Москві. Років 7-8 назад в газеті було,  що в День Перемоги в Москві вдалось зібрати по всьому колишньому Союзу близько 200 людей-учасників.  Я є одним з живих учасників тих часів, жодного з моїх товаришів вже нема.

-Як склалось Ваше життя після війни?

-В 1946 після дембелізації, я будучи офіцером вирішив поїхав в Умань . І звісно місто все було зруйноване. Я після Христинівки пересів на уманську гілку залізниці,  і їхав пізно, у вагоні було мало людей. Пройшовся  вулицями міста, все було зруйновано, нічого схожого не було . Після війни у мене була можливість  залишитись в армії і поїхати далі в Берлін в окупаційні війська, але можна було і піти у відставку . Мої офіцери з якими я служив, мене підбили поїхати на Схід, у Владивосток. А я якраз отримав лист про те, що всі мої близькі: батько, мати і сестра загинули ще в 1941 році . Тобто вертатись в якийсь дім я не міг.  Так поїхав на Схід.          Працював в Хабаровську в кольоровій металургії, там я дізнався, що у нас  працює один капітан Смольний, з яким ми були  в хороших стосунках. І я поїхав до нього, він запропонував мені поїхати на Сахалін.

Так я почав їздити на Далекий Схід, Сахалін. Там працював на шахтах, добували вугілля.  Женився, але клімат не підійшов, переїхали . Потім вирішив поїхати в Київ, Одесу, де я раніше жив. Тут я став  перед вибором: або повертатись на Сахалін або йти вчитись. Так  я поступив в Києві в гірсько-будівничий технікум,  потім робив на шахтах Коростишева.  Потім ще 2 університета закінчив.

З 1989 року вирішили емігрувати.

-Розкажіть про 90-ті роки.

з дружиною Лілею

-Я був вже в Америці. В січні 1990 року ми вже були там. Був дуже важкий виїзд, все наше майно складалось з того, що ми обміняли гроші, а обміняли небагато. Тоді долар був 67 копійок і ми могли обміняти лише 90 рублів, що вийшло 140 доларів. Нас було 4 людини і на всіх було 560 доларів. Тільки завдяки тому, що я до цього весь рік був на Таймирі , у нас були додаткові гроші.

 

-Як часто ви приїздите до України?

-Я постійно буваю в Україні. Раніше кожних два роки приїзжав.  З Києва мені навіть зручніше було їздити і в інші країни, зокрема Скандинавські країни та Ізраїль. Недавно були в Умані з племінником, то нічого не впізнав, все нове в місті, все не таке, як було за мого дитинства.

-Розкажіть про Ваші подорожі?

-У мене все життя були подорожі, по СРСР, Далекий Схід , Європа. Найкраще мені запам’яталась Австралія та Нова Зеландія. Це була мрія. 2 тижні на човні добирались до острова, 28 годин у повітрі до Австралії. Ці емоції залишаться назавжди. Насправді, кожна подорож по-своєму унікальна. Жаль, здоров’я вже не зовсім те, бо в голові ще багато планів та місць, де хочеться побувати.

Залишити відгук

Please enter your comment!
Введіть Ваше ім'я