Леонід Франченко: Уманщиною проходить Удицький шлях

20 Лютого 2016 05:14 Коментарів 1 Анонім Переглядів: 175

По водорозділу річок Ятрані і Синиці, полями сіл Томашівка, Черповоди, Рижавка і Городниця Уманського району Черкаської області пролягає звичайна, на перший погляд, польова дорога, що веде ні звідки і в нікуди. Вона нічим не вирізняється серед інших доріг подібного штибу. Хіба що рівна мов стріла.

Це Удицький шлях. Вірніше його 20-кілометровий відтинок, що мало не дотикається одним своїм обрубком до автодороги «Умань – Бершадь», а іншим – до траси «Київ – Одеса».

Нині цей шлях майже не має господарського значення. Ну, хіба що під час збору сільськогосподарського збіжжя, або ж, коли-не-коли, для проїзду поодиноких транспортних засобів.

Та так було не завжди. Минуле Удицького шляху, як і інших давніх шляхів сполучень, є маловідомою сторінкою нашої історії. Час поглинув пам’ять про путі-дороги, якими пересувався по нашій прабатьківщині торговий та мілітаристський люд, втікачі та шукачі кращої долі. В більшості вже не можливо навіть приблизно визначити де саме, через яку місцевість та населені пункти пролягав той чи інший шлях. Виключенням, зрозуміло, є знаменитий «Путь із Варяг в Греки».

Між тим були й інші, менш відомі та не менш значимі дороги, що перетинали в різних напрямках Скіфію – Русь – Україну. Вони також зіграли немаловажну роль в історії і заслуговують на збереження пам’яті про них.

Одним із них є Удицький шлях. А ще він має інші назви – Татарсько-Удицька дорога, а по місцевому – Ґардовацький шлях і Широкий шлях. Ґардовацький тому, що тягнувся від козачої паланки Ґард – Запорізького форпосту на р. Південний Буг – до Удича, що в Теплицькому районі Вінницької області. А Широкий тому, що був дійсно таким – цілих 34 метри завширшки. І до кінця ХХ ст. нікому не спадала думка його завузити.

Найдавніша згадка про Удицький шлях та про інші стародавні шляхи нашого краю збереглася в описі племен Скіфії, яку зробив Геродот ще 2,5 тисячі років тому. «Батько історії» писав, що в чотирьох днях путі від Ольвії на північ по Південному Бугу була місцевість, яку скіфи іменували «Ексампей», тобто «Священні шляхи».

Скіфи вживали, а Геродот повторив, слово «шляхи», що дає підстави вважати, що шлях був не один. Скоріше всього це було роздоріжжя. Не важко визначити його місцезнаходження. Це місцевість, де р. Синюха впадає в Південний Буг, Ближче до Торговиці.

Як свідчать історики, в той час територія історичної Уманщини була доволі залюдненою. З нашими пращурами Ольвія та інші грецькі колонії Північного Причорномор’я підтримували торговельні стосунки. Торговий люд з цих полісів, а пізніше – з територій, підвладних Риму, збував тут різні свої товари, в тому числі й мармур.

В Торговиці, в старовинних руїнах, були виявлені мармурові плити, які, без сумніву, були завезені з Причорномор’я єдиним існуючим на той час шляхом з Ольвії. Про існування Удицького шляху, як продовження шляху з Ольвії, свідчать багаточисельні знахідки римських монет на місцевості в безпосередній близькості від Удицького шляху. А саме біля села Погоріле (Теплицький район Вінницької області), що на р. Удич та села Городниця Уманського району.

Приведені писемні згадки та речові докази доводять існування Удицького шляху ще зі Скіфського періоду нашої історії.

При існуванні такого путі вірогідним буде припущення, що якраз ним до Ольвії повертався святий апостол Андрій, виконавши свою місію на Київських горах. Була б не логічною думка, що він прошкував лісовим та степовим бездоріжжям.

Існував цей шлях і в більш пізній період. В Київському літописі 1165 р. говориться про загибель торгових людей при переправі через річку Дністер. Там же вказано, що люди ті йшли з Удича з сіллю. Загальновідомо, що в місцевості, прилеглій до р. Удич, ніколи соляних копалень чи іншого соляного промислу не було. Отже, сіль в Удич, а звідти на захід, надходила з єдиного місця її виробництва – з Північного Причорномор’я і єдиним існуючим шляхом – Удицьким.

Удицький шлях був не тільки торговельною артерією. Ним користувався і військовий люд. Боротьба з татарами, розширення володінь литовсько-руської держави аж до Причорномор’я були неможливі без шляхів сполучень. Удицький шлях відігравав у цьому не другорядну роль.

В 1362 році на р. Синюсі біля Торговиці відбулась історична битва Литовсько-Руських військ з татарами. Саме ця битва стала початком звільнення нашаго краю від панування Орди. Після блискучої перемоги великий князь Ольгерд повів своє військо на Поділля. На думку автора, Литовсько-Руське військо рухалось туди саме Удицьким шляхом, а далі – його продовженням на захід.

Період з XIII до XVII ст. ввійшов у нашу історію як васальна залежність від Золотої Орди та її залишків. Особливо загрозливі стосунки між українцями і татарами почалися після XV ст.

На Уманщину, а далі на Поділля, Волинь та Київщину татари проникали Чорним, Удицьким, Кривошаровським та Збужанським шляхами. Ними ж вони поверталися в Орду обтяжені ясиром.

Шляхи тоді являли собою широкі чорні смуги землі, збитої в пил ногами бранців та награбованими стадами худоби. Чи не тоді Удицький шлях став іменуватись Татарсько-Удицькою дорогою.

Мабуть останні військові сили, які пересувались цією магістраллю, були гайдамаки. Під час Коліївщини вони ходили походом із Умані на Балту. Удицьким шляхом пересувались їх переслідувачі – російські та польські карателі.

Період до 1795 року, коли Уманщина була в складі спочатку Литовсько-Руської держави, а після – всходнім кресом Речі Посполитої, в наш край ішло постійне переселення людей із Західної України. Багато з нинішніх жителів наших сіл є нащадками вихідців з заходу, які в свій час прийшли сюди шляхами до Удича, а далі – Удицьким шляхом.

Витіснення Туреччини з півдня України, падіння держави Гіреїв та знищення Запоріжжя не могло не позначитись на характері існування Удицького шляху. Тепер це мирна дорога, якою не поспішаючи, зі скрипом котились чумацькі валки, завантажені причорноморською сіллю та іншим крамом. Вздовж шляху, на певній відстані одна від іншої, стояли придорожні корчми. Вправні орендарі-євреї торгували там горілкою та надавали інші послуги подорожньому люду. Така корчма була і біля с. Городниці, на місцевості в якихось трьохста метрах від місця уявного перехрестя Удицького шляху з нинішньою трасою Київ – Одеса. Дивно, але якраз там Михайло Поплавський спорудив свою новітню корчму «Вареники».

Вже в більш пізній час, коли набрало потужності цукровиробництво, Удицьким шляхом, на Рижавський та Удицький цукрозаводи, селяни транспортували буряки гарбами, запряженими волами. Пізніше воли та гарби замінили автомобілі, а шлях оставався все той же.

Останній масовий рух людей і худоби по Удицькому шляху відбувся літом 1941 року. Сотні корів, волів, коней і овець гнали від наступаючої німецької армії кудись на схід. Цей рух, за своєю трагічністю та масштабністю, нагадував події татарських нападів 300-літньої давності.

Вже в 1942 році по Удицькому шляху пожвавився рух, пов’язаний з будівництвом німецькою владою залізниці, яка за планом мала пролягати рядом і паралельно Удицькому шляху. Залізниця мала скоротити залізничне з’єднання з Кривим Рогом. До речі, в післявоєнні роки в кожний п’ятирічний план розвитку народного господарства СРСР вносився пункт будівництва залізничної колії від Христинівки навпростець до Кривого Рогу. Та в державі все чогось там не вистачало, а тим часом колгоспні голови наказували розорювати вже існуючий залізничний насип.

Нині існуючий 20-кілометровий відтинок Удицького шляху, якому більше 2,5 тисяч років, є унікальною, єдиною на всю Україну, своєрідною пам’яткою. Поважний вік, пов’язані з існуванням шляху події та повна відсутність чогось подібного, зобов’язують до збереження та шанування цієї пам’ятки.


Леонід Франченко

Коментарі: