Леонід Франченко: Скільки насправді було жертв в уманській тюрмі

14 Березня 2016 01:02 Коментарів 1 Анонім Переглядів: 230

Понад півтора року дивує уманчан могильний знак-хрест, що ні сіло ні впало з’явився поруч із тротуаром навпроти колишньої уманської тюрми (нині районна прокуратура ) вулиця Леніна.

Про якусь художню цінність споруди та як вона вписується в загальну картину вулиці говорити не варто. Треба констатувати, що хрест встановлений самовільно без дозволу міської влади і без погодження із відповідними установами міста та громадськістю, тобто незаконно.

Особливої зацікавленості перехожих хрест не викликає. Кожен уманчанин має на можливе запитання відповідь: «Тюрма… розстріли…». Тому ніхто і не витрачає час на прочитання напису на знакові.

Подібна відповідь існувала і у моїй голові. Та все ж якось звернув увагу і на той текст і з деякою складністю його осягнув.

По-перше, цей знак-хрест встановлено з ініціативи архієпископа уманського та звенигородського російської православної церкви (УПЦ МП – ред.). Про це свідчить шрифт, стилізований під церковнослов’янський, та покалічена російська мова тексту.

Поки що залишимо питання, чому саме такою мовою зроблено напис. Звернемо увагу на суть. Хрест, встановлений у пам'ять «духовного подвигу 41 уманського мученика…», незрозуміло, хто ж ті 41 мученик. Скоріше за все, вони мають відношення до уманської тюрми. Коли так, то хотілося би знати, чому російська церква вшановує пам'ять лише своїх священнослужителів-мучеників і жодним словом не згадує про сотні, якщо не тисячі людей, яких більшовики знищили в уманські тюрмі. Хіба це по-божому?

Загальновідомо, що у більшовицький період уманська тюрма слугувала не тільки місцем тяжкої кари. Це був заклад тортур та знищення в’язнів у способи, що не вкладаються в здорову психіку. Як приклад, у 1934 році в одному із глухих закутків тюремного підземелля були живцем замуровані понад 30 в’язнів. А до якого більшовицького дурості треба було дійти, щоб річницю народження Карла Маркса відзначати «святковими масовими розстрілами» на честь основоположника наукового комунізму!

Тюрма, за експлуатаційними нормами, могла вміщувати не більше 430 в’язнів, проте у ній утримували 4000 осіб. Щоденно від задухи помирало до десятка в’язнів. Ну а жахливі розстріли 20 липня 1941 року! Згідно із доповідною у Москву тоді було розстріляно і закопано 767 в’язнів. Разом із тим у серпні того ж року у відкритих підвалах в’язниці було виявлено 863 трупи, які було складено штабелями та пересипано вапном і сіллю. На багатьох тілах були сліди садистських катувань. Напрошується думка – розстріляних 20 липня 767 в’язнів закопали, а 863 трупи (зі слідами катувань) складали у підвалах та пересипали сіллю та вапном. Отже виходить, що у тюрмі було знищено 1630 осіб. При наповненості 4000 в’язнів кількість розстріляних є цілком вірогідною.

У нічний час досі з підземель колишньої тюрми чути неголосні стогони та крики катованих жертв. Про це свідчать колишні і нинішні працівники міліції-поліції.

Згадуючи тільки малу дещицю із цієї трагедії, задаюся питанням, чи не пора достойно вшанувати пам’ять незліченних жертв, закатованих в уманській тюрмі, і не цвинтарним хрестом 41 мученику (вічна їм пам’ять), і не дощечкою, соромливо захованою за кутом…

Російська церква в Україні (а саме таким є Московський патріархат, і це підтвердив їхній патріарх Кирил на зустрічі із Папою) фактично веде проросійську церковну політику. І то не дивина. Вона є складовою в імперській політиці російської держави. Саме тому архієпископ уманський і звенигородський з кліром крізь 41 мученика не бачить тисячі наших, українських, мучеників, серед яких більшість борців за волю України. Серед жертв немало було і просто невинних людей. Були, звісно, і справжні злочинці. Та не було жодного такого, кому суд виніс смертний вирок.

Що ж до вірян цієї церкви, то все більше із них переконуються, за кого їх спонукають молити Бога. В наш час, коли нація понесла страшенні людські втрати від російської агресії, священики російської церкви проголошують «за здравіє» президента Путіна та патріарха Кирила. Перший розширює кордони «рускава міра», а другий благословляє російське воїнство на вбивство наших солдат, на захоплення нашої території, на руїну українського Донбасу.

Приклади. Священнослужитель УПЦ МП архімандрит К. Чернишов брав активну участь в анексії Криму, провадив антиукраїнську агітацію, розмістив склад зброї терористів на території храму, настоятелем якого служив. За такі подвиги російська влада нагородила «святого отця» медаллю, а глава УПЦ МП митрополит Онуфрій за той же «подвиг» возвів Чернишова у сан єпископа.

Не секрет, багато батюшок МП в своїх проповідях та приватних бесідах, не дуже криючись, вкручують у мізки своїм прихожанам ідеї на кшталт: «Україна – не держава, а окраїна», південний край «єдіной святой русі», українська мова не достойна для спілкування у церкві, виголошення нею молитов тощо…

Минулого літа ігуменя жіночого монастиря, що поблизу Кочержинців, вивезла декількох своїх монашок до Росії. На вимогливі питання їхніх родичів, ігуменя відповіла, що сестер вивезли з України, тому що тут їх переслідують – «за віру христову нашим сестрам відрізають груди».

Як ви думаєте, що ці вивезені сестри розповідають там, у Росії, про нас та нашу країну?!

Дивно, що українська влада, коли вона справді українська, мириться із тим, що на значну частину нашого суспільства впливають церковні діячі, підпорядковані центру, розташованому у ворожій державі.

Не думаю, що влада цього не розуміє.

Тоді що?        

Коментарі: