Тарас Юрченко: «Краще загинути, ніж потрапити в полон до сепаратистів»

2014-08-04 17:50:00 Коментарів 1 Михайлюк В.

20-річний Тарас Юрченко провів у зоні АТО 45 днів. Він був наймолодшим у своєму взводі. Хлопцеві вдалося 8 разів врятувати від смерті та живим повернутися додому.  Каже, що якби не допомога уманчан, то їхній загін просто загинув…

- Чому ти вирішив піти добровольцем до Національної гвардії?

 - Я хотів піти служити в армію ще як тільки розпочалися перші заворушення в Криму. Пішов у військкомат, проходив медкомісії. Але в один момент мені натякнули, що якщо я хочу служити, то мені потрібно дати «на лапу» одному із «дядіньків». На цьому все й закінчилося. Я не збирався нікому нічого платити.

Єдина надія в мене залишилася на загін Національної гвардії. На той час перший батальйон був уже сформований. До його складу ввійшла самооборона Майдану. Тому я потрапив до другого батальйону. Пройшов півтора місяці навчання в селі Нові Петрівці. Там я отримав військову професію оператора наводчика автоматичного станкового гранатомету АГС17 «Пламя». Відразу після навчання нас відправили до штабу АТО в Ізюм. Там уже нас розприділили по блок-постах. Ми потрапили на 6 блок-пост, який був на горі Карачун.

- Чи забезпечувала вас держава всіх необхідним?

- Нам держава нічого не дала крім старої списаної зброї. Мені двічі видавали два не робочих гранатомети. Тому вирішили відремонтувати один із них. Так я і воював.  

Ми можемо подякувати лише нашим спонсорам із Уманщини, які нас екіпірували. Коли ми їхали в штаб АТО, то в половини  із нас уже були бронежилети та непогані каски. А вже в штабі нас доукомплектовували волонтери.

Дякуємо уманчанам, які підтримали нас та допомогли. Без них ми просто не вижили б.

- Як проходили ваші військові будні?

- Нас жорстко обстрілювали із мінометів, танків, зенітних установок. Ми оборонялися як могли. Викопали собі глибокі окопи, виставили «оборону». Спочатку з нами стояла 95 бригада. Було 3-4 БТРи,  артилерія. Але потім вся бригада виїхала на виїзд. І ми на горі залишилися самі: 40 нацгвардійців та 40 десантників, 20 з яких обслуговуючий персонал – лікарі, повара.

Ми знаходилися в повному оточенні. Нам не було куди відступати, та й ми не збиралися. У кожного з нас була при собі граната на той випадок, коли б потрапили в полон. Тоді б ми просто себе підірвали б і забрали з собою життя сепаратистів. Для мене було краще померти ніж потрапити в полон.

А взагалі нацгвардійців у полон не беруть. У полон беруть лише строкових службовців. А добровольців там просто добивають. Нацгвардійців вважають фашистами, вбивцями, головорізами. Тому нас ніхто не залишає в живих.

- Як ти гадаєш, що потрібно зробити для того, щоб «вигнати» сепаратистів із території України?

- Перш за все, потрібно допустити на війну професійних військових, які уже мають досвід проведення бойових дій. В нас  в Україні вистачає професіоналів, але їх чомусь не допускають на війну. В мене є знайомі танкісти, снайпера, які  вже проходили війну в миротворчих місіях, і які хочуть йти захищати Батьківщину. Але їх ніхто не хоче відпускати на фронт. У військкоматі їм говорять, що вони на війні не потрібні. А натомість висилають повістки 18-річний хлопцям, які навіть зброї в руках тримати не вміють. Їх відправляють на військову підготовку, яка тримає два тижні, а потім відправляють на війну, як гарматне м’ясо.

У нас, наприклад, було повністю відсутнє командування. Наш командир виявився повністю недієздатним. І якби у нашому батальйоні не було людей в яких уже є великий військовий досвід за плечима, то нас просто розбомбили б. Вони брали командування у свої руки, і в нас не було паніки. Ми просто відбивалися.  

Зараз повинні воювати професіонали, і не важливо скільки їм років. Нашому старшині було 55 років. Кращого снайпера ніж він годі було шукати.  

- Що  тобі найбільше запам’яталося?

- В нас був випадок, коли до нас приїздили спонсора із Умані. Вони потрапили на пропускний пункт. Але не знали чи це наш блок-пост, чи сепаратистів. Проте коли побачили десантника у шортах, шльопанцях, з голим торсом та гранатометом на плечі, то зрозуміли, що потрапили до своїх. Бо тільки українські військові можуть стояти голі, босі та захищати свою країну.

- Чи поїдеш ти знову на війну? Чим плануєш далі займатися?

- Чи поїду знову в зону АТО, ще не знаю. Зараз я хочу завести сім’ю та знайти гарну роботу. В мене дуже змінилися життєві цінності після того, як я 8 разів був за крок до смерті. Я почав цінувати життя…

 

Коментарі: